Ставлення до храму багато в чому є ідентифікатором нашого духовного стану. Наскільки ми реально щиро туди прагнемо? Не спонукаємо, тому що так потрібно (хоча в цьому немає нічого поганого), а саме прагнемо. Адже звернені до Бога слова повинні бути позбавлені навіть найменшої частки формалізму. Якщо ми співаємо, що душа наша прагне до храму, бо її храм весь осквернений, то це необхідно відчувати, усвідомлювати, розуміти кожною частинкою свого єства. Але з чого почати?
Засудження своїх гріхів!
«Початок покаяння – осуд гріхів», – пише святий. Іоанн Златоуст. Потрібно чітко бачити свій гріх в собі самому, жахнутися його чорноти. Ми ж постійно, як правило, грішимо одним і тим же. Буває, роками вступаємо в один і той же бруд. Тільки від одного цього факту має бути дуже соромно, соромно навіть просто підняти очі на ікону і подивитися на світлий Лик Спасителя.
«Засуди і ти свої гріхи, – продовжує Златоуст, – цього достатньо для Господа до твого виправдання, тому що засудивший свої гріхи не так скоро вирішиться знову впасти в них».
А ось ознака справжнього осуду гріхів: задумайтесь ще ось над чим: у нас же величезна кількість дрібних вад, які ми постійно сповідуємо, але які також постійно продовжуємо здійснювати. Вони ніби складають якийсь гріховний «фон» нашого життя, до якого ми звикли, і який навіть стали сприймати як норму.
«Якщо принизив Себе, то знайдеш спокій, тому що той, хто докоряє себе зберігає терпіння у всіх випадках», – говорить прп. Пімен Великий.
Про самознищення заради покаяння ми чули багато разів, але тут важливо чітко розділяти справжнє покаяння і формування неврозів через самокопання. Ненавидіти потрібно не себе, як людину і особистість, а гріхи в собі. Крім того, слова прп. Пимена говорять нам, що справжнє покаяння дарує внутрішній спокій, дозволять зберігати терпіння.
Неосуд інших
Продовжуючи тему засудження, варто нагадати, що засудження інших і покаяння – несумісні. «Хто засуджує грішників, той виганяє з себе покаяння», – наставляє нас прп. Ісайя Пустельник. Додати щось до цього важко. Висновки – очевидні.
Єдине, що ще хотілося б сказати, так це про неприпустимість накладання «штампів» на ближнього. Навіть якщо він вчинив гріх, і нам аж ніяк не уникнути розмови про це, то говорити треба про вчинок людини, а не про нього самого.
Уміння прийняти прощення Боже
Без цього нікуди. «Сподіваючись на Твою безмірну милість, як Давид, взиваю до Тебе: помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милості», – співається в покаянному тропарі. Споглядання своєї порочності, усвідомлення чорноти своєї душі, обов’язково повинен бути пов’язаний з умінням прийняти милосердя і прощення Боже.
Згадайте Юду, його покаяння носило демонічний, сатанинський характер. Він зрозумів, що скоїв страшний злочин, але при цьому не зміг прийняти, навіть не повірив, що Господь здатний його пробачити. При такому положенні залишається тільки один шлях – відчай і петля. Саме тому так важливі слова прп. Ісаака Сирина: «Коли хто падає, та не забуває він про любов Отця свого».
Завзятість
Будь-яка праця, а особливо покаянна, обов’язково зіткнеться з низкою перешкод. У будь-якій боротьбі завзятість – необхідна умова перемоги, тим більше, в боротьбі духовної.
Прп. Ісаак пише, що навіть якщо і трапиться нам впасти в гріх, то все одно не можна переставати піклуватися про добро.
Далі він пише про справжнього воїна Христового такі слова: «Та не зупиняється в своєму прагненні, але, і що перемагається, знову так повстане на боротьбу зі своїми противниками, і щодня починає думати підстави зруйнованого будинку, до самого результату свого зі світу сього». Це, до речі, прекрасне повчання для тих, хто постійно ламається про недовиконання взятих на себе зобов’язань на піст.