«За всяке пусте слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь у день суду: бо від своїх слів виправдаєшся, і від слів своїх осудишся». (Євангеліє від Матвія. 12:36).
Дитина – вона, як губка, вбирає все, що ми говоримо. І добре, і погане. Ось із приводу поганого і хотілося б поговорити.
Якщо діти почують удома “погані слова” – вони понесуть їх у садок, до школи. І вам доведеться постійно червоніти та виправдовуватися.
Їду я якось у тролейбусі. Поруч сидить чоловік із синочком років п’яти. Навпаки дідусь ненароком кидає окуляри і, мабуть, на автоматі вимовляє: «Чорт забирай!».
Дитина відразу голосно на весь тролейбус реагує, звертаючись до батька:
– Не можна такі слова говорити! Вони погані. Щоправда, тату?
– Дідусь ненароком так сказав, синку. Він злякався, що окуляри могли розбитися.
– Все одно не можна, – стоїть на своєму дитина.
– А які слова, на твою думку, можна вимовляти, коли людина на нервах? – поцікавився батько.
– З…! Б…! П…….л! Так бабуся наша каже! – Видає хлопчик.
Весь тролейбус, звісно, вибухнув від сміху. А чоловік не знав, куди подітися від сорому.
Трагікомічна ситуація, що й казати. Але й повчальна водночас. З дитячою безпосередністю видавши сімейні таємниці, хлопчик, по суті, усім нам дав урок. Він у тому, що треба виключити зі свого лексикону міцні слівця. Інакше ваші діти понесуть їх у садок, до школи. І вам доведеться постійно червоніти та виправдовуватися.
Господи Ісусе Христе Сину Божий, помилуй нас!
Моліться за дітей, а не матюкайтеся! Навчайте дітей через молитву з Богом говорити, а не через матюки. Таким має бути підхід у питанні виховання дітей у християнській сім’ї.
«Ну не праві, друзі мої, ви в тому, що ці погані слова додають гостроти емоцій у нашу промову, – каже священик Павло. – Якщо ви захоплюєтеся, подумайте кілька секунд і знайдіть слова, які розкривають захоплення; те саме стосується страху, тривоги, любові, спокою та багатьох інших наших переживань, які за допомогою культурної мови повною мірою можуть бути передані нашим співрозмовникам та аудиторії».
А що робити, якщо дитина почула десь погані слова і вперто вимовляє їх на зло батькам? Вчиняти так, як радить священик Олексій:
«Присікати хамство треба з перших ознак його появи – з дитинства. Я знаю матір, яка виставила свого трирічного сина за двері після того, як він почав їх поганими. Вона сказала йому: “Іди, знайди добрих”. Ця дитина виросла хорошим і люблячим сином, і цей урок пам’ятає досі.
Пам’ятайте – моральні провини дітей – хамство старшим, підлість – треба припиняти гранично жорстко та непереборно. Інакше Ви виростите моральних виродків! Рукоприклад при цьому необов’язковий. Але є правда одна умова. Дитина повинна рости в атмосфері любові та уваги, втрата яких буде для неї найбільшим покаранням! Інакше Ви втратите важелі справжнього виховання!».
А що робити дорослим, запитайте, які не в змозі, як вони стверджують, позбавитися згубної звички раз у раз вставляти у свою мову міцні слівця? Боротися з цією звичкою, друзі, тільки боротися! Залишіть все, як є, – страждатимуть ваші діти. Та й ви самі – теж.
Дещо грубувато, але дуже точно і правильно сказав про це любитель правди-матки протоієрей Андрій:
«Мат – це бісівський гавкіт. Це інфернальне явище. Пекло регоче над тими, хто туди потрапив і матюкається у бік тих, хто в пекло не потрапляє. У тих, хто лається матом – чорні роти. А людина завжди говорить мовою те, що живе у її серці. Так ось, вибовтуючи язиком усі ці… слівця, ви виявляєте те, що у вас усередині, у серці вашому живе клоака, смітник.
Ви, звичайно, можете на мене образитись, але ви краще образьтеся на себе. І припиніть матом оскверняти повітря, яким дихайте. Якщо ви, звичайно, дорослі, відповідальні люди, якщо у вас маленькі діти є, якщо ви розумієте, що є речі табуйовані, є речі святі, є речі грішні.
Якщо у вас є совість, ви повинні постаратися викорінити зі свого серця спочатку, а потім зі свідомості та мови цю смердючу звичку, яка робить людину посміховиськом».
На закінчення хочу навести одну дуже промовисту історію, розказану преподобним Паїсієм Святогорцем:
«Був у нас у роті один богохульник. Лаявся брудно. Стільки разів я його просив, щоб припинив лаятись, уже й наганяй дав йому, проте він мене не слухав, ні офіцерів — продовжував сваритися.
Якось, коли ми працювали в таборі, у самому центрі впала і вибухнула бомба. І – не постраждав ніхто! Тільки в цю людину потрапив один маленький уламок. І знаєш куди? В рот! Не зачепив ні зубів, ні губ! Розпух тільки язик. Зробився як баклажан і висів зовні, не вміщаючись у роті!
Такі дивовижні події на війні траплялися часто, тому в нашому таборі була велика благочестя».