Апостол Павло каже: «Тим, хто любить Бога, все сприяє на благо».
Тобто тільки для тих, хто шукає завіти з ним або для тих, хто шукає Його істини. Людині, яка не шукає Господа, людині, яка відчужена від Господа, здається, що всі шляхи Господні – це все якось неправильно, незрозуміло. Все Бог, на їхню думку, неправильно робить, неправильно людей зводить, неправильно їх розводить, час, в який живуть, невірне, все робиться неправильно, та все погано і ніякого сенсу немає.
Як тільки людина знаходить шлях і шукає заповіту з Господом, вон розуміє, що всі шляхи Господні – милість і істина. Це те, що розводить людей по різні боки від Христа.
Зустрілися дві людини, одна каже: «А чому Бог так робить?».
Той йому відповідає: «Отже, інакше й робити не можна».
Перший каже: “А навіщо він це робить?”.
Інший йому відповідає: “У цьому ж вся мета і є, якщо цього не робити, то все буде погано”.
Перший відповідає: «Та ти вічно Бога виправдовуєш».
Так він тому і виправдовує Бога, тому живе в тому, що бачить, що в усьому є любов Божа і задум Божий. І він бачить це, бо шукає поєднання з Богом. А той, хто лає Бога за те, що відбувається, і не бачить у цьому сенсу не тому, що його немає, а тому, що йому не потрібен Бог. Він не шукає поєднання з Богом.
Люди лають, скажімо, якусь подію історичну чи ще якусь, чиїсь дії чи стратегію роботи свого начальства, чи події своєї сім’ї, вони цим кажуть не те, що все безглуздо, вони кажуть цим те, що їм не потрібний Христос. Вони не хочуть бути в завіті з Богом, тобто не хочуть бути єдиними з Богом у Христі. Тому й не бачать ні в чому сенсу та любові.
Ті, які кажуть: «Є ж і сенс, і любов Божа, Бог не залишив свій народ», вони говорять не про події, вони говорять про те, що вони шукають поєднання з Богом. Вони шукають поєднання з Богом у Христі, вони хочуть вступити з Богом у завіт.
Можна інакше сказати, це буде величніше, але складніше. Христос каже:
Якщо людина хоче з’єднатися з Христом, вона причащається до Ісуса Христа.
А яка молитва читається до того, як згадуються ці заповітні слова Христа? Молитва читається про те, що ми тобі, Господи, дякуємо, що Ти нас привів у буття, що Ти все зробив для того, щоб привести нас у Вічне Царство, дякуємо Тобі за всі благодіяння, явлені та неявлені, які Ти вчинив для нас, ми Тебе за все дякуємо.
Виходить, що людина, вступаючи в завіт із Христом через причастя крові і тіла, Христа за все дякує.
Людина може вступити в завіт із Богом тільки тоді, коли вона приймає усі її долі.
Для того, щоб вступити в завіт із Христом, відчути цю радість спілкування з Богом, людина має сказати спочатку: «Господи, я приймаю все, що ти мені послав». Подяка є ключем до вступу в завіт.
З іншого боку, якщо ми не відчуваємо цієї подяки, не можемо сказати, що всі шляхи Господні милість і істина, то ми не шукаємо завіту з Христом. Ми шукаємо чогось іншого, чогось свого, чогось зіпсованого, неправильного. Якщо нас досі мучить ремствування, то це ремствування свідчить нам про те, що ми не шукаємо з’єднання з Богом.
Якщо ми обурені тим, що ми самотні, чи тим, що у нас багато дітей, чи тим, що у нас немає дітей, чи тим, що у нас мало грошей, чи тим, що у нас багато грошей, чи тим, що у нас нас здоров’я не те чи ще чимось обурені, ми не шукаємо з’єднання з Богом. Ми шукаємо своєї волі. А з’єднання з Богом є прийняття Його волі. «Хай буде воля Твоя» – пам’ятаєте?
Це наш шлях, наша аскеза. Ми повинні працювати над собою саме в тому сенсі, щоб прийняти все, що посилається нам, як те, що посилається Богом. Звичайно, шкода, що миряни не знають молитви, які читає священик на Божественній літургії. Хоч одного разу можна було прочитати і побачити, що є неодмінною умовою вступу до завіту з Христом.
І там би ви побачили, що там є подяка за все, що сталося у вашому житті. Людина має прийняти своє життя як дар. Кожен має минуле, воно різне.
Ми аж ніяк не святі люди з дитинства свого, і до того, як прийшли до храму, багато нагрішили. Причому є страшні гріхи, але хоча б здається, що їх можна змінити. А є гріхи, які не можна змінити. Скажімо, досконалий аборт. Назад ж дитину не народиш. Або скоєне вбивство, або зруйнована сім’я – назад її не склеїш.
Тобто, такі гріхи, які не виправити.
І часто людині приходить помисел:
«Якби я знав, як треба жити, я б такого ніколи не зробив. А тепер все марно, все погано, я тепер навіки грішник і нічого мені не світить».
І починає тужливо скиглити з приводу свого нещасного, невдалого життя.
Це неправильно. Це породжує невроз, постійне копання в минулому, замість того, щоб жити сьогоднішнім днем. Це все тому, що ми не примирилися з Богом, ми не вступили з Ним у завіт.
Адже розбійник, коли входить у завіт із Богом, йому ж ніхто минулих гріхів не нагадує. Він живе, ніби починаючи жити ось із того моменту, коли сказав: «Ти згадай мене в Твоєму Царстві». Ми за свої гріхи страждаємо, а він безневинно страждає. Він постраждав кілька годин, що випали на його долю, і ніхто його за минулі гріхи не викривав.
А Марія Єгипетська… Скільки ж людей вона занапастила. Але ж вона про це не думає. Вона думає лише про те, як зберегти вірність Богові. А що було, було. Підсумком цього стало її порятунок.
Примирення людини з Богом свідчить про те, що вона починає розуміти, сприймати своє минуле життя як шлях до Бога, а отже шлях цей благословенний.
Якщо він закінчився тим, що я прийшов до Бога, то благословенний цей шлях.
Так, у ньому були гріхи, можливо, падіння, помилки, драми, трагедії, але якби не було цього, чи прийшов би я до Бога чи ні?
Якби прийшов, напевно, Бог зробив би можливим якось інакше привести мене до себе. Але якщо було тільки таке життя, то інше життя не привело б мене до Бога. А людина, яка ще не примирилася з Богом, нарікає на своє життя, яке завело її на болото, і цим свідчить, що Христа на болоті вона ще не знайшла. Може, вона уже й у храмі стоїть, може, вже на сповіді стоїть, але якщо вона не може сказати Богу: «Благословенний Ти, що Ти мене врятував», значить, вона ще його не знайшла, ще з ним не з’єднався.
І тоді їй належить плакати і звати Бога:
«Господи, я заблукав, я тону, я вмираю. Прийди та врятуй мене. Прийди і знайди мене. Прийди та витягни мене звідси».
І коли Бог прийде і витягне, знаком цього буде те, що вона скаже: «Благословенний Ти, Господи». Не пам’ять про своє минуле, а радість від того, що це минуле не стало на заваді зустрічі з Богом. Що сам цей шлях виявився шляхом, що приводить мене до Бога.
Підсумком життя людини в обіймах Христа або відчуження від Нього і сприймається все його життя. Один буде проклинати щодня своє життя, інший благословлятиме щодня своє життя. І тому вже тут ми можемо зрозуміти, яким шляхом стоїмо.
Якщо ми благословляємо Бога і не думаємо про те, що минуле було, а радіємо тому, що врешті-решт Він мене знайшов, то ми зустріли свого Бога. Він узяв нас за руку і веде до себе.
Якщо ми проклинаємо кожен день своє життя, завжди всім незадоволені, ні в минулому, ні зараз, то Бога ми ще не зустріли, і з кожним днем у нас все більше страху, що ніколи, можливо, і не зустрінемо. Треба тоді зупинитися на цьому шляху і кликати, як дитина маленька, сісти й плакати: «Господи, я дуже далеко зайшов дорогою пітьми. Крім Тебе, я нікому не потрібен. Врятуй мене, тому що життя моє втратило всякий сенс».