У вірян є дві крайності: одні регулярно сповідаються щотижня, їм постійно є в чому каятися, і у них завжди – величезна неформальна сповідь. А інші, навпаки, сповідаються рідко і їм нема про що говорити – ледве-ледве назбирають в собі гріхів на сповідь перед причастям. Що правильніше? І як частота сповіді співвідноситься з благочестям? Чи є частота і регулярність сповіді чимось показовим? Але питання не в тому, наскільки часто людина сповідається, а якою буде її сповідь.
Давайте подивимося на житія святих – наприклад, для Великого посту актуально житіє Марії Єгипетської. Свята сповідалася за все своє життя тільки два рази. Тоді, коли потрапила в паломництво в Єрусалим, після того випадку, який змінив її життя. І вдруге – коли вона сповідалася і причащалася від авви Зосими. Проте, ми почитаємо її як святу, преподобну і подвижницю.
Ознака великої духовної небезпеки
А тепер підійдемо до цього питання з практичного боку. Не можна сказати, що часта сповідь є чимось поганим. Однак вона може стати причиною принади. Коли людина часто сповідається, у неї може сформуватися враження, що раз вона так часто сповідається, то наближається до святості і все у неї «супер» в духовному житті. А ті, які рідко сповідаються, вони не такі, як треба. Таке ставлення – ознака великої духовної небезпеки.
А якщо людина, навпаки, думає, що все у неї погано, раз у неї стільки гріхів, що весь час потрібно сповідатися? У цьому теж є свій ризик, адже такі люди фактично применшують Божественну любов і милосердя, перебуваючи в стані відчаю і зневіри. Тобто з’являється думка типу «я такий грішний, що навіть Господь не в силах мене врятувати!» Це – зворотна сторона питання.
Але в той же самий час і рідкісна сповідь буває шкідливою. Тому що коли людина не відчуває в собі потреби покаятися, вона приходить до думки: «Та які мої гріхи ?! Інші грішать більше мого, а я собі раз на рік сповідаюся, і це нормально». Але ось ці сповіді раз на рік зазвичай не відрізняються одна від одної і звучать стандартно-традиційно «словом-справою-помислом».
Таким чином людина настільки твердне в своєму мисленні, що вже не бачить за собою якихось конкретних гріхів. Оскільки вона рідко сповідається, вона не аналізує власне життя. А через відсутність аналізу приходить формальність прийняття Таїнства Сповіді як такого.
Тому потрібно дотримуватися золотої середини, і щоб все було в міру. Тоді і сповідь буде в міру, і причастя, і все це буде на користь.
А сповідь тільки тоді є сповіддю, коли вона обміркована і осмислена, і коли ми під час сповіді відкриваємо перед Господом свої гріхи. А не так, як часто буває, що люди приходять і розповідають на сповіді про тих, хто їх спокушає і провокує.
Сповідь і причастя – несуміжні таїнства
Багато священиків говорять, що у Великий піст треба причащатися щонеділі і взагалі рекомендують таку частоту причастя як норму християнського життя. І ось людина сповідається щотижня, але у нього таке відчуття, що вона начебто і гріхів не сильно набрала, і потреби особливої не відчуває в сповіді.
Традиційно така рекомендація повинна супроводжуватися роз’ясненням, що сповідь і причастя – роздільні моменти літургійного життя. Така практика багатьох східних Церков, в тому числі Грецької, Константинопольської, Єрусалимської. Там немає обов’язкової сповіді перед причастям.
Там, де переважає грецька традиція, там сповідь і причастя – несуміжні таїнства. Люди сповідаються за потребою, а причащатися намагаються якомога частіше – іноді щонеділі.
І якщо настоятель того чи іншого храму благословляє часто причащатися, то там сповідь не є обов’язковою кожен раз перед причастям. Людина може сповідатися через два-три причастя.
До цього питання священику потрібно з мудрістю підходити. Щоб часті сповіді і причастя не переросли в систематичність і звичку. Тому що коли це стає якимось механізмом, то виходить неправильно по відношенню до самого Таїнства.
Але ж буває, що ввечері сповідаєшся, а за час до причастя сталося таке, що вже навіть і не знаєш, можна причащатися після цього чи ні. Вже не кажучи про те, скільки гріхів можна набратися за тиждень. Напевно, немає людей, яким за сім днів нема в чому каятися.
Коли ми стоїмо на літургії перед причастям, звучать слова «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Якщо у нас в душі є страх Божий, то, природно, ми приступаємо до Чаші, усвідомлюючи свою негідність. Ми ж розуміємо, що можна і вранці сповідатися під час самої літургії, але до моменту причастя вже згрішити.
Найчастіше так і буває. Але разом з тим ми йдемо до причастя, бо йдемо зі страхом Божим, в надії на Боже милосердя і з розумінням того, що Господь знає нас, знає наші наміри і серця. І бачить, що так, при всій своїй немочі ми все одно намагаємося не відлучатися від святині. Хоч ми і не варті, але докладаємо зусиль, щоб бути ближче до Бога. Тому це питання теж потрібно акуратно розглядати, не впадаючи в крайності.
Між байдужістю і фанатизмом
Якщо людина сповідався весь Великий піст перед кожною недільною літургії\єю, на Благовіщення і у Вербну неділю, а також на Літургії Передосвячених Дарів, то до Великого Четверга їй може бути просто нічого сказати на великий сповіді. Відчуває, що на кожній сповіді вона повторює практично одне і те ж, якщо, слава Богу, не трапляється чогось екстраординарного поганого. Як в такій ситуації бути, з чим йти на сповідь?
Такі люди, як правило, глибоко воцерковлені, і у більшості з них є духівники. Тому таке питання треба залишати на розсуд духівника.
Якщо духівник благословляє причащатися без сповіді в цей день – без проблем. Якщо духівник покаже, що в тих чи інших моментах людина не має рації, то мирянин має можливість щось для себе побачити і відкрити. Тому ситуація зі сповіддю і причастям дуже тонка, до неї потрібно дуже делікатно підходити, щоб не переступити межу між байдужістю і фанатизмом.
А може так бути, що в храмі для всіх сповідь перед причастям є обов’язковою?
Потрібно підійти до настоятеля і поспілкуватися на цю тему – ось найкращий вихід в даній ситуації.
Священик подивиться і розсудить на власний погляд. І якщо потрібно буде зробити якусь поступку, вона буде зроблена – тільки для того, щоб людина не відлучала себе від рятівного причастя. Щоб це відчуття необхідності причастя в людині присутнє і було одним з перших, одним з основних.