“Не роби зла – повернеться бумерангом, не плюй у колодязь – будеш воду пити. Не ображай того, хто нижче рангом. А раптом доведеться щось просити? Не зраджуй друзів – їх не заміниш. Бреши собі — з часом перевіриш, що цією брехнею сам себе ти зраджуєш».
«Отче наш, що Ти на небесах». “Ім’я Господа – міцна вежа: тікає до неї праведник – і безпечний”. (Прип. 18,11)
Написати цю статтю підштовхнули мене, дорогі друзі, ваші коментарі. А точніше, ті з них, які беруть, як то кажуть, за живе, змушуючи хвилюватися і серце, і душу.
Наприклад, цей, написаний читачкою Ганною К.:
«Я відпочивала у бабусі на селі. Мені було 8-10 років. Час був такий, що хрестики не можна було носити, Бога не шанували. У селі була занедбана церква. У ній зберігали добрива для полів. Ми дітками збирали на даху суницю, у церкві на стінах ще збереглися образи святих. Ось одного разу, після того, як ми зібрали суницю, з двома моїми братами, спустилися вниз, і я побачила, що вони почали камінням бити по стінах, образам святих, штукатурка з намальованими образами відвалювалася. Я почала плакати і казати, що ви робите? Так не можна. А вони сміялися. Можливо, цей збіг обставин, можливо, все-таки Господь Бог прогнівався. Але за кілька років одного брата збив автобус, він залишився живим, але став інвалідом. Другий, працюючи монтажником, упав із люльки, з висоти 4 поверхи. У нього відірвало руку, і переламані були ноги. Але теж залишився живим. Через кілька років один і другий померли, не доживши і до 35 років. Можливо, Господь дав їм шанс покаятися, чого вони не зробили. Ця історія із життя не виходить у мене з голови. У цьому світі є Господь. Якого треба почитати та не оскверняти святиню».
Пам’ятаю, прочитавши цю сповідь-спогад на одному диханні, подумалося, як же Ганна має рацію. Адже якщо придивитися – знаки Бога скрізь, де є наші вчинки та дії. Але одні їх ігнорують. Інші вважають «збігом обставин». І лише треті поспішають у храм, щоб побути наодинці зі своїми думками, помолитися, покаятися. Схоже, відчувати та бачити знаки Господа дано не кожному…
«Пекло і рай — у небесах», — стверджують ханжі. Я, зазирнувши, переконався в брехні: пекло і рай — не кола в палаці світобудови, пекло і рай — це дві половини душі.
“Вітер життя іноді лютий. Загалом життя, однак, гарне. І не страшно, коли чорний хліб, Страшно, коли чорна душа!”
Не можу втриматися, щоб повністю не процитувати коментар читачки Ніни:
«У тому, що зараз відбувається, винні лише ми самі. Нинішня ситуація дана нам для виправлення свого життя та поведінки. Ми всі (і я не виняток) несемо у собі дуже багато агресії. Порушуємо заповідь: полюби свого ближнього, як самого себе. Іншої більшої заповіді немає.
Вчора побачила море агресії, що походить від людей. І стало страшно. У магазині жінка як тільки нас, що стоять у черзі, не обзивала! Загалом, багато «втішного» було сказано. Агресія просто перла з неї. Далі йду сідати в трамвай, там колотнеча, не зрозуміла в чому справа, з трамваю вийшла пара старих, баба проклинала молодого кур’єра і плювалась на нього. Бійка, мабуть, сталася з її дідом. Причин не знаю. Далі ще один варіант агресії від молодих людей, які їхали трамваєм, щодо контролерів. Те, що зараз відбувається у світі і з нами, дано нам для виправлення себе та свого життя».
Що тут сказати? Нас, істинно православних, м’яких, добрих, поступливих, незлобивих у тисячі, мільйони разів більше, ніж ображених на весь білий світ песимістів.
Непогано б і нам з вами, друзі, повчитися лагідній смиренні у наших святих. А головне, звичайно, у Нашого Господа, який смиренно прийняв муки смертні за всіх грішників.