Головна підготовка до зустрічі та взаємоспілкування немовляти з Христом у таїнстві причастя – це християнство його батьків. Їхнє воцерковлення, їхнє дотримання заповідей Євангелія, їхня молитва і участь у обрядах, те ж регулярне причастя, нарешті.
Днями до причастя принесли того, хто найчастіше додає священикові, що стоїть на амвоні з Чашею в руках, неабияку кількість сивого волосся, – кричаще немовля.
Це немовля було з тих, кого «немовлятами» якось і не назвеш: приблизно дворічний міцний бутуз, який сидітиме на ручках у тата, а тим більше лежати головою на правій руці в позі «як грудьми годуєте» категорично відмовлявся. Він люто волав «не буду!», ніби бачив у батюшці ката, що підступав до нього з тортурами, і, бризкаючи сльозами, розмахував руками і ногами так, що прийшла на допомогу татові розгублена мама не могла його втримати…
Зрештою, мама та тато, які вперше цього дня сповідалися, причастилися самі, а підносити своє чадо до Чаші ще раз не ризикнули. І я цьому був, чесно кажучи, радий – від виду дитини, яку скрутили, і якій крізь стислі зуби насильно впхнули таки брехню з краплею крові Христової, не те що не виникає задоволеного почуття виконаного обов’язку, але й просто буває дуже не по собі …
Є така установка: «все найкраще – дітям». Причастити дитину, якими завгодно шляхами влити в неї заповітну речовину і думати в цьому виконання свого християнського батьківського обов’язку – а там уже благодать Божа сама чарівно зробить все для чада потрібне і корисне…
Так-так, мова тут – саме про готовність людини (нехай навіть зовсім маленької) до причастя.
Є й така думка серед православних ригористів: противиться дитя причастю – значить, час його на відчитування, не інакше як бісами одержимо! Зовсім ні, вважати малозрозумілу дитину завідомим затятим ворогом Божим – дикість. Він саме просто не готовий до причастя. І не готовий найчастіше саме тому, що не готові до зустрічі із Христом його батьки.
Ось воно, ключове слово – “з Христом”. Про те, що у Чаші – не чарівний засіб від хвороб та нещасть, говорено-переговорено. Але додамо і ще щось важливе: саме собою піднесення (та й підходження) до Чаші також не зробить людину автоматично християнином, не введе її саме собою у коло учнів, які прилучаються Христа на Таємній вечорі. Тому що перш ніж за цю вечерю возлягти, учні зустріли Христа, вибрали Його як сенс свого життя, полюбили Його і йшли за Ним, жили всередині, грубо кажучи, конкретного релігійного контексту конкретними месіанськими сподіваннями, з їхнім Учителем пов’язаними.
Простіше кажучи, головна підготовка до зустрічі та взаємоспілкування немовляти з Христом у таїнстві причастя – це християнство його батьків. Їхнє воцерковлення, їхнє дотримання заповідей Євангелія, їхня молитва і участь у обрядах, те ж регулярне причастя, нарешті.
(До речі, зауважу: так, бувають випадки, коли батьки начебто цілком воцерковлені, але їхнє чадо все одно відчуває страх або виявляє нервозність при поході в храм. Людський світ широкий, в якусь одну модель його не вмістити, і кожен такий (випадок, звичайно, треба розглядати індивідуально в розмові з досвідченим священиком).
Немовля одержує просвітницьку і перетворюючу благодать Христову, перш за все, через батьків. Це закон, встановлений Богом, а Він Своїх законів не порушує. Звичайно, якщо батьки зовсім нехристі (або їх немає поруч), то Бог сильний влаштувати шляхи людини так, щоб вона все одно змогла прийти в Його Царство, але це все-таки швидше виняток, а Бог хоче від нас, щоб ми навчилися жити за правилами, які є законами царства.
Все це я хотів би, щоб почули не лише невоцерковлені батьки немовлят, а й усі, хто вважає себе Церквою. Всі ми – ті, хто, стоячи в храмі на літургії, морщиться і хитає головою побачивши мами, що визріла, що тягне до амвона дитя, що чинить опір, не розуміє, куди і навіщо його тягнуть, відчуває тільки, що насильно, явно не вірить умовлянням, що «батюшка солодку ягідку дасть» (і слава Богу, що не вірить).
Ми з вами багато можемо зробити – наприклад, звернути увагу на своїх невоцерковлених рідних, близьких, друзів, які мають малих дітей, і допомогти їм розібратися, що до чого у вірі Христовій, що таке – причастя Його Тіла та Крові та навіщо воно. А також, що теж дуже важливо, ще раз поставити питання собі самим: а самі ми навіщо ходимо до причастя і чого саме від цього таїнства очікуємо (наприклад, вкотре сумуючи на сповіді): «ох, батюшка, тільки поговію, правило віднімаю та причащуся – тут же сусідка з розмовами пристане, і відразу всю благодать втрачаю!..»).