Здавалося б, все простіше простого: хочеш бути щасливим, жити по совісті та мати мир у душі – неси людям добро. Однак, як показує практика, не все так просто.
У преподобного Паїсія Святогірця є такий роздум: «Необхідно багато уваги, розсудливості та міркування, щоб добро робилося по-доброму і приносило користь, бо інакше воно замість користі буде бити іншого. І ось що ще: краще дати дозріти тому, що думаєш зробити. Тому що якщо «зірвати» справу незрілою, тобто прийняти поспішне рішення, то потім можна зіткнутися з труднощами і страждати».
Зовсім неважливо де, коли, кому і з якого приводу були сказані ці слова, оскільки поставити більш точний діагноз тому, що є доброробством сучасної людини навряд чи можливо.
Ні, поняття про добро у нас найправильніше. Добро, принаймні, у його побутовому розумінні, – це те, що корисно і добре. Корисно для людини, для її здоров’я, тіла і душі, для її ближніх і далеких, для будь-якої живої істоти та навколишнього середовища, для громадської безпеки та порядку, для чиїхось інтересів, якщо, звичайно, ці останні – не гріховні. Але за межами поняття добра починаються проблеми. І походять вони з, здавалося б, такого природного явища як різниця.
Цілком очевидно: всі люди різні. А отже, і уявлення про добро у нас теж різні. Іноді навіть радикально різні, або навіть цілком протилежні. І не було б у тому лиха, якби цю різницю кожен сприймав як даність і іншим давав би таке ж право бути несхожим на себе коханого так само, як самому собі дозволяє не бути схожим ні на кого іншого. Однак для цього потрібна мудрість, а мудрості у наш час варто пошукати…
Не в честі нині мудрість. Щоб її придбати необхідно вміти спостерігати за життям, робити висновки із ситуацій, не поспішати, не метушитися, жити без суєти та поспішності. Сучасна людина не просто цього не вміє – вона не прагне цього мати, не бачить у цьому потреби і навіть власну чужість усякої мудрості ставить собі у заслугу. Втім, до цього ми ще повернемось. Поки що нам важливий той факт, що далеко не кожна людина здатна сьогодні бачити за своїм ближнім право бути несхожим на себе. Отже, власне, особисте і глибоко суб’єктивне, розуміння добра бачить об’єктивним і загальнообов’язковим.
Я знаю, що тобі краще!
Скільки їх, таких благодійників, нав’язливо що пропонують нам з їхньої точки зору корисне і навіть необхідне, абсолютно не слухаючи наших аргументів і не приймаючи жодних заперечень! Скільки їх, які провіщають про шкоду протягів і ревно піклуються про спертість повітря в загальних приміщеннях, без тіні сором’язливості всовують в руки іншим власноруч приготовлені ліки «від усього на світі» з бур’янів, смоли та олії, що домовляються про нас незрозуміло з ким сьогодні, на тій лише підставі, що дізналися від когось про нашу проблему, хоча, знову ж таки, їх особисто ніхто ні про що не просив.
До речі, так: про повагу до особистих кордонів такі добродійці, ясна річ, нічого не чули і чути не хочуть. Девіз таких: я краще за тебе знаю, що тобі потрібно. І, що характерно, люди такого складу відрізняються абсолютною непромокальністю до життєвого досвіду. Їм неможливо нічого пояснити чи довести, оскільки вони знають усе найкраще. Будь-який опір вони сприймають як особисту образу, а спроби уникати їхнього суспільства викликають у них смертельну образу.
І добре б закінчувалося таке «добро» зіпсованим настроєм і пошарпаними нервами, але воно нерідко призводить до трагедій: скільки «з добрих спонукань» зіпсовано стосунків, зруйновано сімей, зламано життів… І завжди винуватець «хотів, як краще».
Можливо, все це було б не настільки погано, якби не один момент: люди, про яких мова йде, у своїх діях гранично щирі. Ніхто з них не має на меті прийти, побачити і наслідити в житті або в душі ближнього. Кожен хоче добра. Нехай добра виключно у своєму розумінні, але саме добра і не інакше. Але коли в прагненні до добра немає розважливості, приводить таке «добро» до чого завгодно, тільки не на добро.
Біда в тому, що іноді невдалий добродій, так чи інакше, прокидається майже в кожному. Тому небезпечності наламати дров в ім’я всього хорошого періодично піддається всякий і, отже, перед її обличчям не слід розслаблятися нікому. Принаймні неушкодженим буде засвоїти кілька простих правил:
Не все те добро, що нам здається таким. Насправді, у кожного своя правда та власне уявлення про добро. Не всякий ближній думає так само, як ми, хоче того ж, що й ми чи боїться того самого, що й ми. Ті, хто судить іншого по собі, неминуче помиляються. Тому перше правило розумного доброчинства: шануй чужу правду.
Людина має право на помилку. Хоч би як там було, а самим собі ми помилятися дозволяємо. Неважливо навіть, як ми потім до своїх помилок належимо, головне, що право на помилку ми за собою визнаємо. Тому, якщо хтось, на наш погляд, помиляється, не слід запобігати його помилці або, тим більше, намагатися насильно виправити її. Як відомо, у свободі вибору та дії навіть Бог не обмежує людину. То куди там нам, з нашою правотою?
Мірило всякої правди – правда Євангельська. Ми з легкістю приміряємо заповіді та накази Господні до інших людей, забуваючи, що звернені вони насамперед особисто до нас. Тому хоч би як ми мали рацію, якого добра не хотіли б ближнім, насамперед необхідно запитувати себе: наскільки мій намір відповідає заповідям? Чи узгоджуються мої уявлення про добро і правду з євангельською правдою? Такий підхід забезпечить і чистоту намірів та справжню доброту справ.
Будь-яка людина має особистий простір і це не егоїзм, не забаганка і не гордість. Потрібно розуміти та відчувати ті межі особистого, які людина не дозволяє нам порушувати. І, відчуваючи, відступати назад і послаблювати натиск. Невміння так чинити повністю знецінює будь-яке добро. З іншого боку, вміння відчувати особисті межі диктується елементарними правилами пристойності. При повному невмінні можна почати хоча б з елементарної ввічливості.
Почуття міри – найбільша з чеснот. Природна потреба без міри перетворюється на порок, чеснота без міри – на гріх. Якщо людині не властиве почуття міри у прагненні доброго, то результатом такого прагнення буде усе, що завгодно, тільки добро. При цьому почуття міри нерідко вчить саме життя. Так що іноді досить просто не чинити опір її урокам або, що те саме – не заважати Богу нас рятувати.
Можна скільки завгодно говорити про добро, що відбувається з толком, пропонувати правила, формулювати принципи. Однак, якщо підходити до життя так, як це прийнято в сучасному світі, то все наше добро буде, у кращому випадку, епізодичним, безсистемним, що має місце не стільки завдяки якостям і прагненням душі, скільки під впливом ситуації, що склалася.
Доброму задуму треба дати зародитися в душі, розвинутися і, як то кажуть, дозріти. Рішення зробити добру справу має бути усвідомленим, прийматися вдумливо та реалізовуватися без метушні. Швидкість та поспіх у рішеннях та поспішність дій властиві людям непостійним, безвідповідальним та поверховим. Звичайно, такі люди теж здатні до добрих справ, проте це не означає, що з них потрібно брати приклад.
Будь-яке добро лише тоді приносить максимальну користь, коли буває зрілим, продуманим, ґрунтовним та спокійним. Тож, прагнучи будь-якої чесноти, давайте вчитися творити добро. Творити з розумом і з толком, з користю ближнім і на спасіння собі.