Почуття полегшення після сповіді, з одного боку, здається само собою зрозумілим. З іншого, переконаність в його природності і необхідності засноване, скоріше, на особистому, нехай навіть і багато кому притаманному, досвіді, ніж на об’єктивних передумовах. Справді, полегшення – це добре, воно дійсно може бути (і нерідко буває) наслідком правильної, уважної і щирої сповіді, воно може свідчити про сьогодення каяття і бути ознакою прощення гріхів. Але чи означає все це, що сповідь завжди повинна приносити відчутне полегшення?
Всі ми добре знаємо, наскільки оманливими бувають навіть найсильніші і щирі почуття. Наприклад, дуже просто переплутати каяття з почуттям провини або любов з пристрастю. І якщо зі звичайними почуттями, так чи інакше знайомими нам, це можливо, то тим більше подібне ймовірно, коли мова йде про щось що нам невідоме. Про різного роду духовні прояви ми нерідко читаємо в духовній літературі, але, по гріховності, пристрасності і немочі, нічого подібного випробувати не можемо. Зате легко можемо обманутися, прийнявши за духовний прояв щось чуттєве, душевне, емоційне. Ототожнюючи чуттєве з духовним, людина легко впадає в самообман, і наслідком цього самообману стає принадність: стан бісівського зваблювання, коли гра почуттів (занепалих, як і все в нашому єстві) приймається за дію благодаті і замість, власне, духовності в людині розвиваються зарозумілість і гордість.
В даному випадку полегшення – всього лише почуття, а почуттям нашим притаманний цілий ряд характерних особливостей: пристрасність, причетність до гріха. Так, почуття такі по немочі людської природи. Так, вони є невід’ємною частиною людини як творіння Божого. Так, спочатку вони, як і все творіння, «гарні дуже». Але людина – істота занепала, схильна до гріха і схильна до гниття. Вкрай необачно було б думати, що в спотвореній гріхом людській природі якесь почуття могло б зберегти первозданну чистоту. Звідси правило, яке регулярно зустрічається на сторінках аскетичних книг від творів отців-пустельників IV-VII століть до праць святителів Ігнатія Брянчанинова і Феофана Затворника: не поспішати довіряти почуттям. Особливо якщо мова йде про молитву або участі в Таїнствах. Практично все, що багато хто з нас звикли вважати дією благодаті, є насправді плотськими і чуттєвими відчуттями, емоційними переживаннями, а іноді і відверто пристрасними рухами душі. Тому надходити з ними потрібно за простим правилом: мають місце не приймати, не мають місця не шукати.
Висновок напрошується сам собою: неупереджене ставлення до себе почуття полегшення як такого не повинен перетворюватися в ціль сповіді. Найчастіше воно є ознакою того, що людина просто полегшила душу. Отже, не його наявність свідчить про прощення гріхів, а присутність покаянного почуття, грунтовність, уважність, щирість сповіді і бажання виправити життя. Якщо при всьому цьому людина не відчуває полегшення, то боятися нічого: ми знаємо, що щире покаяння і сповідання гріхів сприймаються Богом, Він прощає нам наші гріхи, однак на примітивному чуттєвому рівні це може не виражатися ніяк. Хоча, звичайно, дотик Бога до душі людини, очищення душі від гріхів цілком може викликати і емоційний підйом, і полегшення, і радість. Тобто наявність почуття полегшення цілком може свідчити про прощення гріхів, а ось його відсутність ніяк не означає, що гріхи не прощені. Тут краще за все орієнтуватися на чистоту совісті. Якщо після сповіді совість викриває нас в якомусь гріху, значить в цій сповіді щось було не так. Прихований гріх, небажання чи виправлятися, механічна чи бездумна сповідь або сповідь, перетворена з тривалої бесіди швидше про проблеми, ніж про гріхи. Ось ті фактори, які призводять до непрощення нам наших гріхів. Як бачите, все набагато серйозніше, ніж наявність або відсутність якогось почуття.
Тому відповідь на питання про відсутність полегшення після сповіді проста: якщо почуття полегшення є – не слід на ньому зациклюватися, якщо полегшення не відчувається – цього почуття не варто шукати. І головне: не ставити в залежність дію Бога в нашій душі, прощення Їм наших гріхів від чисто людського, душевного фактора.