Життя християнина немислиме без молитви. До молитви звертаємося ми в самих різних обставинах життя – і в скорботних, і в радісних. Саме зростання християнина в духовному житті передбачає зростання і зміцнення його саме в молитві. Що таке молитва? Якою вона повинна бути? Як навчитися молитися правильно?
Молитва є «приношення прохань наших до Бога», «найбільша чеснота, засіб з’єднання людини з Богом», «причащання життя», «двері до всіх духовних дарів», «вища вправа для розуму», «глава, джерело, мати всіх чеснот »; вона «їжа», «книга», «наука», «життя» всіх християн, а особливо святих пустельників.
У чому полягає необхідність молитви? У тому, що ми відпали від Бога, втратили блаженство, вічну радість, але прагнемо знайти втрачене і тому молимося. Таким чином, молитва є «звернення занепалої” людини до Бога. Молитва – вилив серцевих бажань, прохань, зітхань занепалої, убитої гріхом людини перед Богом». І сама молитва в деякій мірі вже є повернення втраченого, так як наше блаженство – у втраченому богоспілкуванні; в молитві ми і знаходимо його знову, оскільки в молитві ми йдемо до спілкування з Богом.
Варто згадати, що в гріхопадінні людина успадковувала не тільки тілесну, а й духовну смерть, оскільки втратила причастя Духу Святому. Але в молитві ми знову відроджуємось через прилучення нашої душі Духові Божому. «Що повітря для життя тіла, то Дух Святий для життя душі. Душа за допомогою молитви дихає цим святим таємничим повітрям». І молитва «від з’єднання духу людського з Духом Господа» народжує духовні чесноти, «вона запозичує чесноти з джерела благ – Бога, засвоює їх тій людині, яка молитвою намагається перебувати в спілкуванні з Богом».
Щоб досягти в молитві успіху, необхідно здійснювати її правильно, тоді вона приведе нас до шуканої мети – богоспілкування. Правильної молитві вчать ті, хто вже робив її правильно, хто і досяг богоспілкування – святі отці, і значить, необхідно знайомитися з їх творами. Але важливо звернути увагу на те, що «істинної молитви істинний Учитель – один Бог, святі вчителі – люди – дають тільки початкові поняття про молитву, вказують то правильний настрій, при якому може бути повідомлено благодатне вчення про молитву, духовних помислів і відчуттів . Ці думки і відчуття виходять з Святого Духа, повідомляються Святим Духом». Звідси правильної молитві можна навчитися тільки дослідно, в особистому молитовному зверненні до Бога.
Віра – основа молитви. Хто увірує в Бога, як повинно вірити, той неодмінно звернеться до Бога молитвою і не відступить від молитви, доки не отримає обітниць Божих, доки не засвоїться Богу, не з’єднається з Богом». Молитва окриляється вірою, щоб піднестися до самого престолу Божого, і віра – душа молитви.
В молитві ми підпорядковуємо себе волі Божій, прохаємо волю Божу і для цього відкидаємо в собі те, що противиться Божій волі. І значить, в молитві важливо виявляти самовідданість.
А тепер звернемо увагу на те, що не береться до виду дуже багатьма. Часто нам хочеться, щоб за допомогою молитви ми досягли самовдосконалення, духовної сили і, може бути, навіть особливих благодатних дарів. Однак подібний настрій передбачає певну користь, за якою може послідувати оманливе враження про досягнуте, тобто принадність. «Не шукай передчасно високих духовних станів і молитовних захоплень». «Не шукай в молитві насолод: вони аж ніяк не властиві грішникові. Бажання грішника відчути насолоду є вже самозакоханість. Шукай, щоб ожило твоє мертве, скам’яніле серце, щоб воно розкрилося для відчуття гріховності своєї, свого падіння, своєї нікчемності, щоб воно побачило їх, зізналося в них з самовідданістю».
Звичайно, молитва зводить до духовної досконалості і долучає до благодатної сили Божої, але це не повинно розглядатися як особлива мета, а подається лише як наслідок єднання з Богом. Інакше в душі зачаїться користь, спроба задовольнити бажання свого окремого «я», окремого саме від Бога.
Ми повинні бути безкорисливі навіть щодо здобуття благодаті Духа Святого. Багато хто, отримавши благодать, прийшли в нехтування, зарозумілість і самовпевненість; дана їм благодать послужила, через їх нерозуміння, тільки до більший осуд приймемо їх». Не слід навмисно очікувати пришестя благодаті, оскільки в цьому полягає думка, нібито ми вже гідні благодаті. Боже приходить саме по собі – в той час, коли ми не очікуємо його і не сподіваємося отримати його.
Справжня молитва є голос правдивого покаяння. Коли молитва не одухотворена покаянням, тоді вона не виконує свого призначення, тоді нема уподобання про неї Бог.
Молитва повинна перейнятися простотою, природністю, тоді лише вона здатна осягнути всю душу, тоді лише ми відчуваємо себе створенням, майбутнім Всесильному і Всеблагого Богу. Риза душі твоєї повинна сяяти хворобою простоти. Нічого не повинно бути тут складного! Чи не повинні домішуватися лукаві помисли і відчуття марнославства, лицемірство, удавання, догоджання, зарозумілості, хтивості – цих темних і смердючих плям, якими буває поцяткований душевний одяг молящихся фарисеїв.
Що ж стосується самого способу правильного здійснення молитви, то слід укладати розум в слова молитви, щоб в словах молитви було зосереджено всю увагу душі. Без уваги сказана молитва звертається в марнослів’я. У уважною молитві виражається самовідданість душі, яка шукає не втіхи себе виникає образ і приносяться їй з боку занепалих духів помислами, але вірності Богу.
Навчившись молитися правильно, ми повинні молитися постійно, «молитва завжди потрібна і корисна для людини: вона містить його в спілкуванні з Богом і під покровом Бога». Про необхідність молитви саме безперестанної вчать фактично всі святі отці. А деякі радять здійснювати молитву так само часто, як дихаємо. Оскільки ми занадто легко схиляємося до всякого зла, відкриті спокусам навколишнього світу і впливу занепалих ангелів, нам необхідні постійне спілкування з Богом, Його покрив і допомогу, і тому молитва наша повинна бути постійною.
Для того щоб звикнути до молитви якомога більше частої, існують молитовні правила. Душа, що починає шлях Божий, занурена в глибоке незнання всього Божественного і духовного, хоча б вона була і багата мудрістю цього світу. Унаслідок цього невідання вона не знає, як і скільки має їй молитися. Для допомоги дитинства душі свята Церква встановила молитовні правила. Молитовне правило є збори кількох молитов, складених богонатхненними святими отцями, пристосоване до відомого обставині і часу. Мета правила – доставити душі відсутню їй кількість молитовних думок і почуттів, до того ж думок і почуттів правильних, святих, точно – богоугодних. Такими думками і відчуттями наповнені благодатні молитви святих отців. На початок входять щоденні ранкові та вечірні молитви, канони, акафісти.
Особливу увагу варто приділити короткої молитви, зокрема Ісусовій молитви. Власне молитвою святі отці називають молитву Ісусову, яка вимовляється так:” Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного “», а «також молитву митаря і інші найкоротші молитви».
Треба сказати, що святитель Ігнатій з усією силою переконання стверджував, що молитва Ісуса є встановлення божественне, що вона заповідана Самим Господом Ісусом Христом: «Після Таємної вечері між інші високі остаточними заповідання і заповітами Господь Ісус Христос встановив моління Його ім’ям, дав цей спосіб моління як новий, незвичайний дар, дар ціни безмірною».
Святитель закликає поставитися до зойку ім’ям Спасителя з дитячою простотою і вірою, здійснювати молитву Ісусову з благоговінням і страхом Божим.
Для заняття розумною, а потім сердечною молитвою необхідна вже духовна зрілість. Молитва називається «умною, коли вимовляється розумом з глибокою увагою, при співчутті серця». Серце тут є спільником в молитві почуттями розтрощення, покаяння, плачучи, розчулення. Про подібні почуття повідомляє також преподобний Ніл Синайський: це самозаглиблення, благоговіння, розчулення і душевне вболівання за гріхи. Але ще потрібне постійне спонукання себе до правильного скоєння молитви, оскільки єство ще не перетворене і молитва розкрадається чужими помислами. Чи не звільнившись зовсім від пристрастей, вражень, піклування, розум ще віддається мріям.
Якщо ж буде воля Божа, то «благодать Божа являє відчутно свою присутність і дію, поєднуючи розум з серцем, доставляючи можливість молитися непарітельно або, що те ж, без розваги, з серцевим плачем і теплотою; при цьому гріховні помисли втрачають насильницьку владу над розумом». Згідно преподобним Ісихій Єрусалимського і Іоанна Лествичника, молитва, що з’єднала з серцем, згладжує в душі гріховні помисли і образи і проганяє демонів. І така молитва іменується «сердечною, коли вимовляється з’єднаними розумом і серцем, причому розум як би сходить в серці і з глибини серця возносить молитву». Тепер, коли відбулося звільнення від розкрадання і полону душі наносяться ворогом помислами, подвижник допускається перед невидиме лице Боже, стоячи перед перед Ним у своєму серці і підносячи глибоку, чисту молитву.
І далі, молитва стає «душевною, коли відбувається від щирого серця, з участю самого тіла, коли відбувається з усьої істоти. Преподобний Ніл Синайський пояснює це так: «Є вища молитва досконалих, якесь захоплення розуму, всеціла відмова його від чуттєвого, коли невимовними зітханнями духу наближається він до Бога, Який бачить розташування серця, відкрите, подібно списаного книзі, і в безмовних образах виражає волю свою». Душевній молитві властиво благодатне духовне відчуття страху Божого, благоговіння і розчулення, яке переходить в любов. Тут подвижник відчуває духовну насолоду в предстоянні перед лицем Божим, молитва його стає безперестанною.