Чому Бог припускає, щоб якась людина чи група людей творили зло? Щоб відповісти на це питання, потрібно поміркувати про Промисл Божий. У Святому Письмі є такі рядки, де Господь каже:
«Але як небо від землі відстає, так відстане Мій шлях від ваших шляхів і думки ваші від Моєї думки».
Ці слова свідчать про те, що ми не розуміємо Його задуму, Його Промислу. Ми не розуміємо, чому це сталося.
Тобто можна наводити величезну кількість аргументів та причин, чому це відбувається. Але, на мій погляд, вони завжди мають імовірнісний характер. Тобто ми можемо помилитися в них.
Насправді для християнина важливо взагалі не це. Зрештою, для мене важливо, що сталося зі мною за Божим Промислом.
Тому що в цьому є певна Божа воля, яка для мене може бути незрозумілою і навіть неприйнятною. Тобто ми, як християни, піднімаємо цією емпіричною ситуацією свій розум до Бога і говоримо, що якщо Бог припустив цю ситуацію для мене, то це так потрібно, це корисно, і ця ситуація для мене важливіша, ніж та, в якій я перебував раніше.
Інакше кажучи, ситуацію спокуси, в яку я потрапив, я маю пережити. І якщо я її переживу як християнин, тобто зрозумію, що в ній є якась внутрішня логіка та користь для мене, то я усвідомлюю, що справа тут не в людині, яка зробила щось недобре для мене, а в Бозі та у таємниці мого особистого шляху до Нього.
Що ця ситуація не до земного благополуччя, а до благополуччя Небесного. Що це шлях від землі до Неба. І щоб піднятися на Небо, мені треба відірватися від землі. А це завжди боляче, бо ми корінням вросли в цю землю.
І Бог відсікає ці наші коріння, які глибоко увійшли до землі. І нам боляче. І ми не розуміємо, чому це відбувається. А сенс полягає в тому, щоб ми зійшли до Бога.
Крім того, коли ми говоримо про зло і про зростання зла, то зло, як і все в цьому світі, має свої межі та свої межі. Зло приречене на знищення. Зло може паразитувати лише на добрі. Зло потребує добра, воно живе їм, воно має харчуватися ним. Воно не має життя у собі самому. Воно немає творчого початку.
І коли воно росте і досягає певного обсягу, то неминуче гине, воно знищує себе. І будь-яка війна, зрештою, як пожежа, в якій згоряє все, згоряє і вона сама. Це як вогонь: він горить, доки є чому горіти. А потім він гасне.
Так і людська ненависть та злість. Вона рано чи пізно вигорить. І людина, яку ми сприймаємо сьогодні як агресора, завтра може стати лагідною господньою овець. Тому що досягла межі в якомусь своєму злі.
Адже Господь його веде. Тому що Він у ньому бачить не лише злі вчинки, а й щось інше. Тобто ми не знаємо, чим закінчиться життя цієї людини. І ми не маємо виносити їй вирок. І ми не повинні говорити, що ось ця людина — зла, бо…
Так, сьогодні він зробив дуже багато зла, а можливо, завтра вона зробить дуже багато добра. Крім того, не буває так, щоб людина робила лише зло. Вона робить і добро те саме.
Я якось читав одну історію. Люди дуже не любили свого начальника. Але коли вони доторкнулися до його особистого життя, з його трагедією, то зрозуміли його набагато глибше. У нього була тяжко хвора дружина, і він кілька десятків років дбав про неї.
Тобто він був дуже важкою людиною в одній сфері. Але в іншому аспекті своєї особистості він ніс деяке жертовне служіння. Він не кидав хвору дружину, не завів коханку і не зраджував свою дружину.
Я наводжу цей приклад для того, щоб показати, що немає людини суто злої. Вона має й інші сторони. Тобто життя набагато складніше, і не можна його ділити лише на чорне та біле.
А що нам у цьому може допомогти? Це вміння прислухатися і вдивлятися, і приймати те, що трапляється з тобою, як Божу волю.
Тому що твоя найбільша трагедія – це гріх. Решта — це не трагедія. Решта може мати якийсь земний вимір, але при цьому дуже важливо не втратити душу. Якщо ти душу не втратив у цій ситуації, то честь тобі й хвала. Якщо ти душу не втратив, то ти щось придбав.
А якщо ти вдався до ненависті (неважливо що сталося — образили тебе чи обділили в чомусь), то ти живеш ненавистю. І навіть якщо для цієї ненависті ти маєш якісь підстави, в цей момент ти втрачаєш душу.