Ми часто чуємо: як молитися Богу, коли Він явно байдужий до людської трагедії, до бурь, які надривають цей світ? Але чи так це?
Зрозуміло, ми не усвідомлюємо, що молимося весь час і наполегливо; насправді ж ми в будь-який момент звернені всій спрямованістю нашого єства, поривом (часом зломленим, коли наша свідомість і наше серце розділені), до якихось цілей, до якихось бажань. І дуже важливо усвідомити, що предмет нашої молитви і той, до кого звернена ця молитва, – не завжди Бог.
Парадоксальним чином молитва, не завжди усвідомлена, але безперервна, виявляється характерним атрибутом самого людського існування, з перших днів життя людини і до останнього його вдиху, йому завжди є про що просити, що намагатися висловити або змінити.
Чи здатна ще молитися Богу сучасна людина? У нинішніх умовах життя робити це важко, часом просто неможливо. Або ми звертаємося не до істинного Бога, або наша молитва холодна і нещира, це не той виривається з серця крик душі, який неодмінно дійде до Нього.
Ми звертаємося до Отця за допомогою, але це прохання не зачіпає глибин нашої істоти, ми внутрішньо розділені і потай задоволені бесцеремонною позицією, яка була в юності у блаженного Августина: «Спаси мене, Господи, але тільки ще не зараз!»
Де ж у цьому світі знайти Бога? Ми часто чуємо: як молитися Богу, коли Він явно байдужий до людської трагедії, до бурь, надриваючих цей світ? Сховавшись на Своєму небі, Він надав людині самій розбиратися зі своїми справами, наділивши її жахливим даром, даром свободи.
Але чи так це? Чи вірно, що Бог, охоплений безпристрасністю, умиває руки від страждань, що вирують в цій долині плачу?
Під час бурі на озері Генісаретському учні бачили, як Христос йде по воді. Чому вони так цього злякалися, що навіть подумали, що це привид? Та просто тому, що вони не можуть уявити, що Бог, Який є Бог життя, присутній в серцевині цієї смертоносної стихії, що оточує їх з усіх боків, що Бог, Який є гармонія, і краса, і спокій, знаходиться в самому центрі бурі.
Вони не можуть повірити, що Бог – там, де вони бачать лише смерть, сум’яття, небезпека.
Бог особисто знаходиться в самій серцевині наших бурь, Він входить в людську історію, щоб перевести Свій народ через пустелю, Він посилає Сина Свого, щоб Той розділив з людьми страждання, голод, спрагу, втому, ненависть, але також радість і здивування.
Граничною, найвищою точкою Страстей стане той момент, коли Христу доведеться пережити навіть богооставленность, настільки жахливу, якою не переймався ще жоден атеїст: «Боже Мій! Для чого Ти Мене покинув?» Тоді Він спускається в прірву пекла, в старозавітний шеол, місце, де Бога немає, куди Він приходить, щоб сповістити і там повноту життя, щоб і мертвим було Євангелію (1 Пет. 4: 6).
І тоді ми можемо сказати: Так, наш Бог – не такий Бог, Який пішов на небо і чекає моменту судити живих і мертвих; це Бог, Який став солідарний з нами настільки, що це жахає. Бог в центрі наших циклонів, посеред нашого пекла, ось що може стати відправним моментом для нашої молитви, для наших роздумів.
Буває, люди скаржаться, що їх мучать безперестанку болючі спогади, що пожвавлюють, коли думаєш про них, старі рани, і що дуже важко від них позбутися. Тоді можна задати собі питання: якби ми сьогодні опинилися знову в тих обставинах, які спливають в цих спогадах, ми вчинили б по-іншому?
Чи дозріли ми з роками настільки, що можемо поглянути на ці обставини інакше? Ось навіщо так настирливо переслідують нас спогади.
Якщо, коли нас починає мучити такий нав’язливий спогад, ми можемо сказати з глибини серця: я помер для цього, з тих пагонів зла, що були в мені, нічого не залишилося, – тоді ці спогади перестануть нас мучити. Для цього потрібно встати перед Богом з повною щирістю і пролити сльози покаяння.
Рік за роком Господь попускає появу у нас цих страшних, принизливих спогадів, щоб оживити наше минуле і очистити його від тих моментів, за які нам соромно.
Отже, коли виникають ці спогади, потрібно не уникати їх, не ухилятися від них, а спробувати знову все пережити, випити цю чашу до дна і поставити перед собою питання: відрікся я від цього?
У чині хрещення нам задають те саме питання: зрікаєшся чи від сатани, і всіх діл його, і всієї гордині його? І хресний або хрещена відповідають: відрікаюся!
Буває, що люди в наш час ставлять перед Богом це ключове питання: де Ти? І Бог на нього відповідає: «А ти, людино, ти-то де? Яку участь приймаєш в людських трагедіях, до якої Голгофі йдеш? Ти говориш, що не можеш Мені молитися із-за Моєї відсутності, але сам-то ти де? Де місце твого заступництва?»
У «заступництво» закладена ідея клопотання, кроку, що вводить нас всередину, в проміжок «між», і увійти туди потрібно не словами, а справами. Христос зійшов на землю не просто для того, щоб проповідувати і звіщати Благовістя, але щоб явити його Своїм сходженням на хрест.
Якщо ти в серці бурі, то ти зумієш молитися. Якщо ж ти не там, молитва неможлива.