Слово «грішник» – як тавро. Образливе, неприємне, брудне, липке, смердюче, що викликає стійке відчуття відторгнення.
Вам не хотілося б мати з ними справ і не хотілося б, щоб вас хтось абсолютно всерйоз так назвав. Не прикро, коли священик називає себе, і парафіян на проповіді грішниками. Не важко назвати себе грішником. Боляче, коли тебе вважають таким інші. Тому що природа тавра така, що тіло припікають розпеченим залізом, і це викликає гострий біль. Клеймо на людину ставить суспільство, засуджуючи засаджуючи в його душу чи то заклик до розуму і совісті, чи фунт презирства.
П’яниці, блудниці, наркомани, злочинці, скандалісти-хейтери не викликають у суспільстві особливої приязні. Нам не хочеться розмовляти зі спійманими на місці злочину колегами, ми й слухати не хочемо тих, хто несправедливо образив нас у своїх боязких вибаченнях. Не кожен гріх визнається суспільством за гріх, але ті, що вважаються гріхом, викликають зневагу, засудження і навіть ненависть. Така вже людина, жорстока і мстива. Вона не прощає іншим помилки, впевнена, що люди не змінюються, а минулого не повернеш.
Але не такий Христос. Його, до речі, дорікали тим, що він дружить з тими, кого в іудейському суспільстві вважали «поганню»: блудницями, митарями, розбійниками. Люди не дають шансу, Бог – скільки завгодно, доки б’ється серце людини.
Адже Він святий, ідеальний, чистий, і саме тому його сучасники, хоч і не визнавали Його Богом, але пророком – точно, щиро обурювалися, як же Він може спілкуватися в бесідах і трапезі з цими покидьками суспільства? А Він міг. Ці «покидьки суспільства» приходили до Нього з надією виправлення. А представники релігійної еліти просто тішилися мудрими промовами Христа, шукаючи не внутрішнього переродження (вони ж ідеальними себе вважали), а зовнішнього ефекту.
Коли фарисеї дорікали Спасителя у зайвому веденні часу серед суспільного «дна», Він як завжди відповідав їм зрозумілим для того часу прикладом. Господь каже, що не ділить людей на поганих чи добрих. Для Нього всі люди – улюблені діти. Хтось заблукав у лабіринтах життя? Його обов’язково потрібно знайти.
І це виявляється можливим лише у разі щирого бажання самого загубленого, тобто грішника. Людина вільна у виборі, і Бог не може змусити її вчинити за Своєю волею. Але якщо ця воля спрямована на виправлення життя і пошук Бога, Господь відгукнеться взаємністю і з радістю примітить того, хто кається: «буває радість у Ангелів Божих і про одного грішника, що кається» (Лк. 15:10).
Персональна історія життя людини відбувається в серці, по той бік грудної клітки, з серця виходять дії, а тіло наприкінці своїх днів повернеться в землю, з якої було створено, душа повернеться до Бога, Які її і створив.
Дні лукаві, часу мало, але все ще можна встигнути – і не важливо, о третій чи одинадцятій годині ми оговталися і звернулися до Бога, – важливо, щоб ми зробили це. Нехай нас не зупиняє думка про те, що Бог надто Святий, а ми надто грішні. Нехай нас рухає вперед думка про шанс на виправлення, милість і доброту Господа, про вічне Царство любові і радості.