Не поспішайте невдоволено морщитися. Я добре знаю, в якому тоні заведено говорити про молитву в церковному середовищі. Знаю я про те, що молитва для душі як їжа чи повітря для тіла. А також про те, що неможливо будь-кого любити і при цьому не бажати з ним спілкуватися. Але тим не менш. Чи може хоч один священик назвати 5-10 постійних парафіян, які періодично не згадували б про сповідь про те, що пропускають, не прочитують, не виконують молитовного правила. Та й самі ми, що гріха таїти, чи завжди можемо служити зразком старанності щодо домашньої молитви? І якщо традиційне правило перед Літургією – величина в молитовному житті священика більш-менш постійна, то чи завжди ми дбайливі в домашній молитві під час насиченого справами буднього дня? Або коли нарешті вляжуться всі діти в будинку (особливо коли вони зовсім малі або їх більше двох), чи довго ми можемо молитися перед тим, як самі провалимося у сон?
Отже, якщо в нас, священиків, людей, чия діяльність повністю пов’язана з молитвою і заснована на ній, колись, а трапляються авральна зайнятість, сильна втома і непереборна сонливість, то що ж тоді говорити про наших мирян, багато з яких змушені працювати на кількох роботах, трудяться позмінно або вахтовим методом, розриваються між маленькими дітьми і старими батьками, місяцями не можуть подихнути в нескінченній круговерті з домашніх обов’язків, робочого навантаження, дитячого навчання і дитячого дозвілля, городно-польових робіт, хвороб і раптово виникаючих проблем. Чи кожен з них, прокидаючись чи будучи готовим звалитися на ліжко від втоми, відчуває бажання молитися і радість від можливості прочитати належне правило? Звичайно, не кожен і, зрозуміло, не завжди.
І немає в цьому нічого дивного, ні тим більше поганого. Таке вже нині життя. І все-таки хотілося б позначити грань, за якою закінчується втома і починається лінь, яка відокремлює розсудливість від недбальства.
Насамперед, хоч би як це банально звучало, а молитовне правило, саме у знайомому нам вигляді обов’язкового звернення до Бога після пробудження і перед сном, необхідне. Потрібно, по-перше, як досвід спілкування з Богом. Давайте будемо чесні: наше молитовне життя здебільшого не відрізняється ні наповненістю, ні плідністю. А тому досвід молитви, хай навіть і 10-15 хвилин за раз для нас, без перебільшення, неймовірно цінний.
По-друге, правило дисциплінує. Є одне майже чарівне слово, завдяки якому в нашому житті часто відбуваються добрі зміни і ми стаємо кращими. Це слово “треба”. Слово, що зобов’язує, стимулює, дисциплінує. Наш менталітет такий, що ми завжди відкриті до всього доброго. Але одночасно у цій відкритості ми неймовірно пасивні та інертні. І варто тільки з’явитися фактору примусу, прозвучати ось цьому «треба», як ми починаємо діяти. Часто знехотя, через не можу, з-під палиці. Але майже завжди результативно.
Звичайно, для правильної, доброї молитви потрібне бажання. Але чи може це бажання з’явитися саме собою? В принципі, може. Раз-другий на рік, хвилин на 10 загалом. Я навіть не ставитиму питання про користь такого молитовного досвіду, адже все і так гранично ясно. Тому там, де досвід бажання солодкий, але рідкісний, становище може врятувати досвід самосприйняття. Регулярно, з кожним днем, незалежно від бажання, стаючи на правило тому, що треба, людина, нерідко сама того не помічаючи, виробляє в собі навичку. І, звичайно ж, у процесі вироблення цієї навички він, не раз і не два, молитиметься абсолютно без бажання. Не раз і не два його долатиме спокуса замість молитви зайнятися чим завгодно іншим. Не раз і не два він, коли соромлячись, а коли й із викликом, зізнається собі, що зовсім не хоче молитися.
Що толку від такої молитви, спитайте ви. Адже вона неуважна, нещира, формальна… Так. А ще вона сповнена подолання себе, перемоги небажання, лінощів, недбальства, рішучої відмови від розслаблення, розхлябаності, слабкості. Так, така молитва нескінченно далека від ідеалу. У ній мало щирості, уваги та віри. Замість любові до Бога нею рухає обов’язків. Замість «вірую і сповідую» у душі людини звучить «треба».
Але це все, з одного боку. А з іншого, така молитва – справжнісінький аскетичний подвиг. І завзятість у цьому подвигу з часом виробляє навичку. Молитва вранці та ввечері стає нормою. Так, я ще не люблю молитися, не можна сказати, що цього хочу, але й не молитися я вже не можу. Мені це потрібно. На зміну зусиллям, спрямованим обов’язкове виконання правила, приходять зусилля, створені задля недопущення розсіяння, на осмислену і уважну молитву без сторонніх помислів. Мине ще час, і прийде бажання. Тільки не імпульсивне, миттєве «хочу помолитися», а постійне, на рівні потреби, що виходить із ставлення до молитви як до необхідності.
Звичайно, нікуди не подінуться наша зайнятість, наші вічні проблеми, хвороби, дитячі витівки та городи. Нікуди не пропадуть втома, виснаженість і насиченість життя суєтою. Але правило на те і правило, щоб бути одночасно корисним та посильним. Цілком очевидно, що невелике правило, що регулярно виконується, краще і дієвіше великого, що читається час від часу. Але й за посильного правила незайвим буде позначити собі певний критичний кордон, нижче якого рівень молитовного життя не опустить ні втома, ні зайнятість, ні хвороба. Нехай це буде три, дві або навіть одна молитва, але як мінімум вона читатиметься свого часу неопустимо і попри все. У решту часу обсяг правила буде звичайним і звичним, але й для незвичних обставин буде передбачено свій варіант.
У цьому випадку правило виконуватиме свою головну функцію – забезпечуватиме сталість молитовного життя. Від якого в першу чергу залежить можливість набуття досвіду чистої, уважної молитви, керованої бажанням і вірою.