Ця історія, розказана схвильованою особистим горем жінкою, вразила мене до глибини душі.
В її колись щасливу родину несподівано трапився розбрат, який зруйнував дощенту відносини з чоловіком, з яким вони разом прожили понад десятка років.
Життя з чоловіком, який в полоні пристрасного захоплення іншою жінкою просто перестав помічати її, іноді лише вимовляючи чергову порцію неприємних слів на її адресу, і переживання дітей остаточно надломили душевні сили жінки.
І ось одного разу, відчуваючи, що не може більше залишатися вдома, вона ввечері вирушила в парк, що розташовувався неподалік.
Не будучи людиною воцерковленою, але перебуваючи в сильному душевному хвилюванні, вона з усією щирістю промовила в серці: «Господи, допоможи!» … Через деякий час боковим зором вона помітила що проходить повз жінку, схожу, як їй здалося за зовнішнім виглядом, на черницю.
Коли та була вже далеко позаду, моя оповідачка відчула незрозуміле бажання поговорити з цією незвичайною жінкою, розповісти їй про своє горе.
Вона повернулась і наздогнала її.
Як пізніше згадувала ця жінка, вони просиділи з нею на лавці в парку до пізньої ночі. Її нова супутниця дивним чином знайшла слова, які вперше за довгий час змогли вселити в душі спокій і мир. Потім у її нової знайомої виявилася поруч машина, і вона відвезла жінку додому.
Перед прощанням остання навіть запитала, чи було це дивом – їх зустріч? На що супутниця лише посміхнулася. Нарешті, виходячи з машини, моя оповідачка поцікавилася, як звуть її супутницю. У відповідь вона почула дивне і незрозуміле їй ім’я: «Паракліта» … Прийшовши додому, вони з дочкою стали шукати в інтернеті, що означає це ім’я, і були вражені: «Утішниця» …
Церковній людині це ім’я знайоме, проте швидше в його чоловічому варіанті. «Паракліта», тобто «Утішителем», ми називаємо Святого Духа Божого.
Однак в святцях ми не зустрінемо подібного ні чоловічого, ні жіночого імені. Тобто навіть в нашій чернечій середовищі немає людей з таким ім’ям!
Його ми зустрічаємо в житії преподобного Максима Грека, коли той був несправедливо звинувачений, посаджений в Волоколамську темницю і зазнавав різні наруги.
Одного разу святий був втішений і підбадьорений Небесним вісником. З’явився йому ангел промовив: «Терпи, старець!»
На згадку про цю втіхою преподобний Максим вугіллям записав на стінах темниці текст Канону Божественному і поклоняємося Пресвятому Духу Паракліта (Утішителю) …
Важко сказати, хто саме була таємнича розрадниця, яка так вчасно і з такою дивовижною силою умиротворення увійшла в життя поваленої горем жінки. Однак цілком зрозуміло, що ця зустріч була проявом милості Божої, Його відповіддю на щире запитування зраненого серця.
До речі, на наступний день моя оповідачка поїхала в той же парк і намагалася дізнатися хоч що-небудь про свою супутниці, проте завсідники того місця сказали, що ніколи не бачили подібної жінки.
Вразила ж мене ця історія не стільки навіть фактом дивного розради, посланого Богом, адже для людини віруючої це не є чимось абсолютно несподіваним.
Мене вразило інше – наскільки ця відповідь Божа була наділена в природну для нас форму повсякденного життя: зустріч в парку, задушевна бесіда, машина.
Якщо не брати до уваги обставин, в яких сталася описана зустріч, то в усьому іншому вона абсолютно звичайна, в ній немає нічого надприродного, захопливого своєю незвичністю. Якби не дивовижне ім’я, вимовлене в кінці бесіди, то моя оповідачка, мабуть, не стала б так прямо співвідносити те, що сталося з Божою допомогою.
Однак саме це спокій, «природність» дивовижної допомоги Творця вражають найбільше. Вражають і змушують звернути погляд на своє життя: адже і на моєму шляху швидше за все була не одна подібна зустріч, «збіг обставин», яким, можливо, я не надав особливого значення, проте за ними ховалася саме Божого правиця, Його милість.
Мені здається, це одна з найбільш важливих проблем християнського життя – вміння розпізнати Господа, діючого через найприродніші обставини, який відвідує нас в самих повсякденних ситуаціях.
Це досвід, якщо можна так висловитися, євангельської зустрічі з Христом.
Адже якщо ми уявимо собі зустріч апостолів, звичайних людей, що жили за часів Спасителя, з Сином Божим, то вона буде саме такою – зустріччю з «звичайною людиною», в Якому ще належить силою віри розпізнати з’явився в світ Месію!
По суті ця «євангельська завдання» стоїть перед нами і сьогодні: розпізнати Господа в звичайному ході нашого життя, пробитися до реальності крізь ширму мінливою дійсності.
Адже саме в такому образі прийшов до нас Спаситель – образі співчувати, що закликає до малого заради наживи великого; до подвигу в повсякденному заради придбання скарби нетленного.